Привітальне слово до громади

на честь 20-и ліття виходу УГКЦ з підпілля.

Громадський рух за відновлення діяльності УГКЦ став історичною складовою національно-визвольного руху кінця 80-х - початку 90-х років. Відродженню УГКЦ активно допомагали українські громадсько-політичні формування: Народний Рух України, Гельсінська спілка, Український Християнський демократичний фронт. 17 вересня 1989 року у Львові відбулася маніфестація населення Галичини за легалізацію УГКЦ. Акція почалася біля обкому партії. О 10 годині розпочалося Богослужіння за легалізацію УГКЦ, на якому співслужили 38 священиків, там же прозвучало зачитане звернення до Генерального секретаря Михайла Горбачова з вимогою легалізувати УГКЦ. В акції, за приблизними підрахунками, взяли участь близько 250 тисяч людей. Проведення її транслювалося на багатьох провідних каналах світу. Такі самі акції відбулися в Івано-Франківську 1 жовтня, в Тернополі 14 жовтня і ще раз 26 листопада у Львові, перед зустріччю Івана Павла ІІ і Михайла Горбачова, яка мала відбутися в Римі. 10 лютого 1991 року у Ватикані зібрався останній поза Україною синод усієї ієрархії церкви за участю єпископів із Західної України. Він обговорив ситуацію в Україні і прийняв рішення про переїзд глави УГКЦ до Львова. Вже 30 березня митрополит Мирослав Любачівський прибув до історичного центру УГКЦ в Україні й того ж дня провів архієрейську службу Божу в соборі св. Юра. У період між 1946 та 1989 роками Українська Греко-Католицька Церква була найчисельнішою забороненою Церквою в світі.

У період Польського та Австрійського панування в Західній Україні із XVII до XX століття Українська Греко-Католицька Церква мала великий авторитет серед українців. Отож одразу після радянської окупації Сталін діяв дуже швидко, щоб знищити Церкву. 11 квітня 1945 року було заарештовано митрополита Йосифа Сліпого та інших єрархів. Більшість єпископів згодом померла у засланні.
Після невдалої спроби силою змусити єпископів зректися єдности з Римом, радянська влада під страхом смерті зібрала 216 священиків: 9-10 березня 1946 року в Соборі Святого Юра (духовне серце Західної України) відбувся так званий "Львівський Синод". Було скасовано унію Берестейського собору, на якому Українська Греко-Католицька Церква офіційно приступила до церковної єдности з Апостольським Престолом. Церкву насильно приєднано до Російської Православної Церкви.
Були заарештовані та заслані до таборової тяжкої праці сотні інтегентних високоосвічених священиків, ченців, черниць та вірних мирян, дуже часто разом зі своїми дружинами та дітьми. У період між 1946 та 1989 роками Українська Греко-Католицька Церква була найчисельнішою забороненою Церквою в світі. Водночас вона стала найбільшою структурою суспільної опозиції радянській системі в СРСР. Незважаючи на жорстокі переслідування, Церква продовжувала жити підпільно завдяки ретельно відпрацьованій системі таємних семінарій, монастирів, парафій та молодіжних груп доти, поки її було легалізовано 1 грудня 1989 року.

4 серпня 1987 р. у Львові єпископ Павло Василик ініціював написання звернення на ім’я Папи Івана Павла ІІ та М. Горбачова щодо виходу УГКЦ з підпілля.

протягом минулого століття УГКЦ була заборонена. Водночас феномен УГКЦ полягає у тім, що це була найбільша структура спротиву радянській ідеології. Церкві вдалося об’єднати дуже різних людей – від вчених до колгоспників, готових протистояти системі. «Це була духовно пов’язана спільнота, що творчо казала системі «ні». Церква вистояла, тоталітаризм впав», Сьогодні ми згадуємо вікопомні події 20-и літньої давнини не для того, щоб кликати на суд, хоч світовий осуд над комунізмом  мав би відбутися і головним свідком на ньому постане УГКЦ. Церква не кличе до пімсти, бо чує голос Христа, котрий потішає словами, що слуга не більший за пана свого і нагорода слузі не краща за нагорода Господеві. Ми йшли на Голготу свідомо! Однак сьогодні доля УГКЦ є пересторогою іншим народам, котрі бажають будувати «вільне» суспільство без Бога. Бог і Україна це два крила, котрі піднесуть націю з колін.

Сердечно вітаю кожного, хто молився у Львові 20 років тому, хто відстоював права українського християнства в Москві на Арбаті, хто молитвами підпирав замкнені двері нашого храму у Чернівцях. Бажаю довгих років благословенного життя всім родинам котрі приймали наших священиків по своїх домівках, бо після заслань вони не мали де голову прихилити ні серце своє священиче. Ви нас приймали на тайні Богослужіння по своїх домівках і багато хто отримував за це у нагороду по10 років тюремного режиму. Вічна пам'ять членам буковинських родин пані Петрунелі Скибінській, п.Томашу, Марії Гулимбьовській, Степану Будному, Марії Житар, Олександу Бручкрвському паньству Марії і Франку Кінашів,. Вікторії і Корнелію Курилюкам,  Андрій і Анна Гошовським, Преподобним отцям в’язням Городецькому, отцю Петро Кулешіру, отцям котрі з Галичини приїзжали на підпільні богослужіння братам Євгенові і Ярославу Тимчукам,  окремо хочу згадати ієромонаха  словака Венделин Яворку, котрий мав допуск служити у двох обрядах він приїхав на Буковину в червні 41 року, а 12 червня 45 року був арештований НКВД , отримав 10 років ув’язнення, помер у березні 56 р. і до цієї славної кагорти хочу причислити ісповідника віри, мого святителя владику Павла Василика і першого пароха часів Незалежності о.Михайла Коссила …ім вічная пам'ять.  

о.Валерій Сиротюк